- Що б ти робила, якщо б знала, що завтра настане кінець Cвіту?
- Що б я робила? Ти не жартуєш?
- Ні.
- Не знаю. Не думала.
Він налив собі кави. В стороні на килимі, при яскравому зеленуватому світлі ламп "блискавка", обидві дівчинки щось будували з кубиків. У вітальні по-вечірньому затишно пахло тільки що звареною кавою.
- Що ж, пора про це подумати, - сказав він.
- Ти серйозно?
Він кивнув.
- Війна?
Він похитав головою.
- Атомна бомба? Або воднева?
- Ні.
- Бактеріологічна війна?
- Та ні, нічого такого, - сказав він, помішуючи ложечкою каву. - Просто, як би це сказати, прийшов час поставити крапку.
- Щось я не зрозумію.
- По правді кажучи, я й сам не розумію, просто таке у мене відчуття. Хвилинами я лякаюся, а в інші хвилини мені анітрохи не страшно і зовсім спокійно на душі. - Він глянув на дівчаток, їх золотисте волосся блищало у світлі лампи. - Я тобі спершу не говорив. Це сталося чотири дні тому.
- Що?
- Мені наснився сон. Що скоро все скінчиться, і ще так сказав голос. Зовсім незнайомий, просто голос, і він сказав, що у нас на Землі всьому прийде кінець. На ранок я про це майже забув, пішов на службу, а потім раптом бачу, Стен Вілліс серед білого дня втупився у вікно. Я кажу - про що замріявся, Стен? А він відповідає - мені сьогодні снився сон, і не встиг він договорити, а я вже зрозумів, що за сон. Я і сам міг йому розповісти, але Стен став розповідати першим, а я слухав.
- Той самий сон?
- Той самий. Я сказав Стену, що і мені теж це снилося. Він начебто не здивувався. Навіть якось заспокоївся. А потім ми обійшли всю контору, просто так, для інтересу. Це вийшло само собою. Ми не говорили - підемо подивимось, як і що. Просто пішли і бачимо, хто роздивляється свій стіл, хто руки, хто в вікно дивиться. Де з ким я поговорив. І Стен теж.
- І всім наснився той самий сон?
- Всім до єдиного. У точності те ж саме.
- І ти віриш?
- Вірю. Зроду ні в чому не був так упевнений.
- І коли ж це буде? Коли все скінчиться?
- Для нас - сьогодні вночі, о котрій годині не знаю, а потім і в інших частинах світу, коли там настане ніч - земля-то крутиться. За добу все скінчиться.
Вони посиділи трохи, не доторкаючись до кави. Потім повільно випили її, дивлячись один на одного.
- Чим же ми це заслужили? - Сказала вона.
- Не в тому річ, заслужили чи ні, просто нічого не вийшло. Я дивлюся, ти і сперечатися не стала. Чому це?
- Напевно, є причина.
- Та сама, що у всіх наших в конторі?
Вона повільно кивнула.
- Я не хотіла тобі казати. Це трапилося сьогодні вночі. І весь день жінки в нашому кварталі про це гомоніли. Їм снився той самий сон. Я думала, це просто збіг. - Вона взяла зі столу вечірню газету. - Тут нічого не сказано.
- Всі і так знають. - Він випростався, пильно глянув на дружину. - Боїшся?
- Ні. Я завжди думала, що буде страшно, а виявляється, не боюся.
- А нам вічно твердять про почуття самозбереження - що ж воно мовчить?
- Не знаю. Коли розумієш, що все правильно, не станеш виходити з себе. А тут все правильно. Якщо подумати, як ми жили, цим мало скінчитися.
- Хіба ми були такі вже погані?
- Ні, але і не дуже-то хороші. Напевно, в цьому вся біда - у нас нічого особливого не було, просто ми залишалися самі собою, а адже дуже багато в Світі зовсім озвіріли і творили казна-що.
У вітальні сміялися дівчатка.
- Мені завжди здавалося: ось прийде такий час, і всі з криками вибіжать на вулицю.
- А по-моєму, ні. Що ж волати, коли змінити нічого не можна.
- Знаєш, мені тільки й шкода розлучатися з тобою і з дівчатками. Я ніколи не любив міське життя і свою роботу, взагалі нічого не любив, тільки вас трьох. І ні про що я не пошкодую, хіба що непогано б побачити ще хоч один погожий деньок, та випити ковток холодної води у спеку, та подрімати. Дивно, як ми можемо ось так сидіти і говорити про це?
- Так адже все одно нічого не поробиш.
- Так, вірно. Якщо б можна було, ми б що-небудь робили. Я думаю, це перший випадок в історії - сьогодні кожен в точності знає, що з ним буде завтра.
- А цікаво, що всі стануть робити зараз, увечері, в найближчі години.
- Підуть у кіно, послухають радіо, подивляться телевізор, покладуть діточок спати і самі ляжуть - все, як завжди.
- Мабуть, цим можна пишатися - що все, як завжди.
Хвилину вони сиділи мовчки, потім він налив собі ще кави.
- Як ти думаєш, чому саме сьогодні?
- Тому.
- А чому не в інший який-небудь день, в минулому столітті, чи п'ятсот років тому, або тисячу?
- Можливо, тому, що ще ніколи не бувало такого дня - дев'ятнадцятого жовтня тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року, а тепер він настав, от і все. Таке вже особливе число, тому що в цей рік у всьому світі все йде так, а не інакше, - ось тому і настав кінець.
- Сьогодні по обидві сторони океану готові до вильоту бомбардувальники, і вони ніколи вже не приземляться.
- Ось почасти й тому.
- Що ж, - сказав він, встаючи. - Чим будемо займатися? Вимиємо посуд?
Вони перемили посуд і акуратніше звичайного його прибрали. О пів на дев'яту поклали дівчаток, поцілували їх на ніч, запалили по нічнику біля ліжечок і вийшли, залишивши двері спальні трішки прочиненими.
- Не знаю ... - Сказав чоловік, виходячи, озирнувся і зупинився з трубкою в руці.
- Про що ти?
- Закрити двері щільно чи залишити шпаринку, щоб було світліше ...
- А можливо, діти знають?
- Ні, звичайно, ні.
Вони сиділи і читали газети, і розмовляли, і слухали музику по радіо, а потім просто сиділи біля каміна, дивлячись на розпечене вугілля, і годинник пробив пів на одинадцяту, потім одинадцять, потім пів на дванадцяту. І вони думали про всіх людей на світі, про те, хто як проводить цей вечір - кожен по-своєму.
- Що ж, - сказав він нарешті. І поцілував дружину довгим поцілунком.
- Все-таки нам було добре один з одним.
- Тобі хочеться плакати? - Запитав він.
- Мабуть, ні.
Вони пройшли по всьому будинку і погасили світло, в спальні роздяглися, не запалюючи вогню, в прохолодній темряві, і відкинули ковдри.
- Як приємно, простирадла такі свіжі.
- Я втомилася.
- Ми всі втомилися.
Вони лягли.
- Одну хвилину, - сказала вона.
Піднялася і вийшла на кухню. Через хвилину повернулася.
- Забула прикрутити кран, - сказала вона.
Щось у цьому було дуже забавне, він мимоволі засміявся.
Вона теж посміялася, - і правда, кумедно! Потім вони перестали сміятися і лежали поруч в прохолодному ліжку, тримаючись за руки щокою до щоки.
- На добраніч, - сказав він ще через хвилину.
- На добраніч.
* * *
Ray Bradbury, 1951
Немає коментарів:
Дописати коментар