Жила-була собі Жінка. У триста тридцять дев’ятому царстві у триста тридцять дев’ятому моцарстві. На вічній окраїні Всесвіту, в осерді чотирипільської культури.
* * *
Так і жила собі Жінка на цьому світі, благословляючи його, бо ж не знала світу іншого. Так і жила у передчутті свята, яке обов’язково повинно для неї настати.
І мрія начебто справді почала здійснюватись. Якось у «нєудобозабиваємому» царстві призначили один День у році, коли, згідно з державним декретом, усім належалося любити Жінку. Що ж, Жінка була вдячна і за це, але виявилося, що той день якось пов’язаний із Кларою Цеткін, а тому з падінням того царства на декрет було накладено ідеологічне табу.
Тоді надійшло розпорядження, що ідеологічно правильні жінки мають святкувати своє свято на День матері. Так-то воно так, звичайно, і свято Матері просто чудове. Але не кожній жінці Бог дав щастя бути матір’ю, і жіночність таки не зводиться до материнства.
Врешті надійшло роз’яснення, що це принизливо для Жінки встановлювати їй лише один день любові, адже її мають любити впродовж усього року. А тому хай краще не буде жодного офіційного Дня Жінки, а любов справедливо розподілятиметься між чоловіком і жінкою, як Дмитро Табачник розподіляє вживаність російської та української мов, – себто, у «вільному» ринковому змаганні.
І Жінка люб’язно погоджувалась з усіма, старанно перебираючи мішок гречки і невтомно прасуючи чоловікові сорочки.
* * *
І так би, може, й залишилося назавжди, якби на небі не було Бога, Який здатний чинити навіть найнеймовірніше чудо. Бо Жінка таки пізнала чар Свята, якого ніколи не буде дано пізнати чоловікам. І Свято це в тому, щоб бути Жінкою!
Мирослав Маринович
Немає коментарів:
Дописати коментар