Дві хвилини до смерті

Ефект метелика — термін у природничих науках,

що позначає властивість деяких хаотичних систем.

Незначний вплив на систему може мати великі

і непередбачувані ефекти де-небудь

в іншому місці і в інший час.

Wikipedia

.......
- Прийшла все-таки?

- Угу.

Смерть всілась на край ліжка і подивилася на завалену ліками тумбочку. Стандартний набір: розжарена лампа - світила всю ніч безперервно, купа різноманітних таблеток, горня давно остиглого чаю і книга із закладкою.

Старий дивився на Смерть спокійно, без страху. Він давно її чекав.

- Скільки мені ще?

- Дві хвилини.

- А я в памперси тільки що налюрив.

Смерть засміялася, вишкіривши свій оскал гнилих, жовтих зубів, в порожніх очницях блиснув зелений вогник.

- Люблю гумористів.

Знову повисла мовчанка. Секунди текли жахливо повільно, здавалося, що годинник зупинився.

- Смерть, можна тобі задати питання?

- Валяй.

- В чому сенс життя?

Смерть хмикнула. Зазвичай запитували: «Що буде далі?». Нікого вже не цікавило життя, яке вона забирала.

- Ти філософ?

- Ні. Я все життя пропрацював учителем. І завжди задавався цим питанням. У чому ж мій сенс життя? Народився у мене син. Думав, ось він - мій сенс життя! Сенс життя в продовженні життя! І ти його забрала у вісімнадцять.

Старий говорив спокійно, спогади про давно померлого сина вже не рвали душу, біль пішов.

- Я це витерпів. Було важко, але пережив. Я вирішив, що сенс життя в коханні. Люба. Любов моя. Не змогла зі мною жити після смерті сина, і моя любов їй була не потрібна. Ми ж могли ще завести дітей, але ні. Пішла до іншого.

Смерть хмикнула. Звична справа, скільки раз вона вже чула таке.

- І тоді я вирішив, що сенс життя в моєму покликанні. Я вчив дітей. Я повністю віддався роботі. Вкладав у їх уми все, що знав сам, віддавався весь їм без залишку. Безсонні ночі заради того, щоб донести їм більше, ніж може дати школа. Стільки осіб я осяяв натхненням, скільки ясних очей горіли, слухаючи мене годинами. І що вийшло?

- Що? - мимоволі запитала Смерть.

- Та нічого! У кращому випадку сірі клерки, та балакучі менеджери. Ті ж, у яких я бачив майбутніх великих людей стали зовсім нікчемними. Покидьками. Прийшов до мене якось Андрій Васнєцов. Адже улюбленцем моїм був. Прийшов п'яним злиднем на День Вчителя. І каже: «Даремно ви все це робили, Сан Санич. Даремно». У мене в той момент серце зупинилось. Більше половини життя поклав даремно. Не залишив після себе нічого. Нічого!

Стрілка годинника дуже повільно, але повзла. Минуло півтори хвилини. Смерть піднялася з ліжка.

- Так у чому ж сенс життя? Скажи, може не даремно я таки прожив це життя і лежу зараз ось тут в памперсах?

- Пам'ятаєш в сьомому класі Яну Смирнову?

Старий наморщив лоба, намагаючись пригадати.

- Руда така?

- Так. Правда померла вже давно.

- Пам'ятаю.

- Пам'ятаєш ти їй підніжку підставив і вона з усього маху пролетіла, та приземлилась просто обличчям в купу собачого лайна?

Старому не сподобалися такі спогади.

- Нерозумною дитиною був. Діти бувають жорстокі.

- Неважливо. Її ще стали обзивати «Янка-гімнянка» і їй довелося перевестися через це в  іншу школу.

- І?

- Все. Оце і є весь твій сенс життя. Ти виконав своє призначення.

Старий охнув і затрясся.

- Як так? - сухо запитав він.

- Вона народила велику людину, політика, який увійде навіки в історію. Ти ж був лише пазлом мозаїки. Як і більшість людей. Просто пазли. Не більше.

- Ні. Не вірю ... Як же так ...

Смерть не стала слухати старого і змахнула над ним косою. Сіра субстанція душі покинула старе тіло, піднявшись до стелі і розсипавшись невидимим попелом.

- Ось так. - сказала Смерть і закинувши косу на плече вийшла з кімнати.

У кімнаті запахло сечею......

via