Головне правило реальності - не заплутатись в своїх ілюзіях.
Що? Чому я ще живий? Що зі мною? Пам'ятаю, як мене збиває машина, я падаю, втрачаю свідомість. А тепер навколо мене зібрався цілий натовп людей, якийсь нервовий мужичок стрибає навколо мене, постійно щось промовляючи, всі дивляться на мене так, ніби зі мною щось не так. А на мені ні подряпини. Як таке могло статися?
1 тиждень:
Показався лікарю. Він ніяких відхилень не знайшов, сказавши що мій організм працює як годинник. Однак після того як у мене взяли з пальця кров, поріз затягнувся за лічені секунди. Благо що лікар на це не звернув жодної уваги. Прийшовши додому навмисно вколов себе повторно. Було страшно зробити собі боляче, але нічого не сталося. З уколу витекла одна маленька крапелька крові і відразу затягнулася. Зі мною явно щось не так.
1 місяць:
Абсолютно пропало відчуття голоду і сну. Як виявилося я тепер абсолютно спокійно можу провести цілий тиждень без їжі та води і нічого мені з цього не буде. Прикольна особливість. Однак звички, вироблені роками, все одно дають про себе знати. Іноді хочеться з'їсти чогось смачного, морозива або смаженого м'яса. Не тому що хочеться їсти, а просто заради смаку.
1 рік:
Сьогодні сталося непоправне. Сьогодні я мав загинути вдруге у своєму житті. Ми з дівчиною їхали пізно вночі по гірській дорозі. Я був так нею захоплений, що не помітив повороту і вилетів з дороги. Ми разом з машиною шубовснули в прірву. Пам'ятаю тільки, що в самий останній момент встиг лише обійняти свою кохану і щось прокричати наостанок. Отямився я неподалік від тієї купи металу, що раніше була автомобілем. Врятувати кохану я вже не міг. А на мені як і раніше не було жодної подряпини.
10 років:
Ті 10 років, що я провів на службі за контрактом, зробили з мене справжнього бійця. Я вивчив науку виживання, благо що з моїми здібностями це виявилося набагато простіше, ніж іншим. Служба у гарячих точках допомогла мені сховатися від думок на тему того, хто ж я є. Коли ти сидиш під кулями, мало кого цікавить - яке в тебе минуле і якими особливими уміннями ти володієш. Головне - тут і зараз. Для мене мій полк став другою сім'єю. Однак навіть їм я не скажу про те, що під час наших нічних вилазок мене вбивали вже раз 5 або 6. Хоча я і сам вже й не пам'ятаю скільки точно. Благо, що після повернення на базу мені вдавалося пояснювати те, чому на мені немає ні подряпини. Та й мало кого це хвилювало. Живий, і добре. Без зайвої скромності скажу, що з часом я навіть став для наших таким собі талісманом, який приносить удачу. Ха! Як би я хотів, щоб було саме так. Всі хлопці в це вірили до того моменту, поки по нашій позиції, під час чергових боїв, не вдарила ракета. Більше вірити у щось було нікому, тому на місці нашої дислокації не залишилося нічого. Крім мене.
100 років:
Як же швидко розростається людство. Ще, здавалося, вчора, нас було трохи більше 7 млрд., а за якісь неповні 100 років ми наблизилися до 20! Як мені здається це викликано небувалим технічних ривком в медицині, комп'ютерних технологіях, біоінженерії. Щоб врятуватися від голоду, люди почали освоєння морського дна, будівництво морських ферм і доступного житла під водою. З'явилися перші міста-мільйонники. А от з проектом міст на Місяці, на жаль, нічого, поки що не вийшло. Отримавши доступ до комп'ютерів, людство втратило всякий інтерес і прагнення до зірок. Тепер кожен має імплант, який з'єднує всіх людей в одну інформаційну мережу. Розмови, тепер, використовуються тільки в якості гарного тону та й то, всі намагаються його звести до мінімуму. В основному ж використовують т. зв. "телепатію". А якщо точніше то спеціальну програмку, яка дозволяє передавати думки один одному. Стоячи біля витоків фірми, яка першою почала виробляти такі чіпи-імпланти я не можу неупереджено сказати, добре це чи погано. Але люди самі вибирають своє майбутнє.
1000 років:
Яким же нудним стає життя. Здавалося б - у мене все є. Є компанія, яка за 1000-річну історію завоювала репутацію таку, що може посперечатися з деякими країнами. Я вже мовчу про прибутки від неї, адже кожен день народжується людина, якій необхідні набори плат, чіпів і нейроінтерфейси для нормального функціонування в суспільстві. А на ці частини - у моєї фірми повна монополія. Жінки, вплив, зв'язки, влада, все стає неважливим. Все те, що раніше мене хвилювало - відійшло на другий план, залишивши тільки невеликий наліт якихось приємних спогадів. Єдина втіха, що я собі знаходжу - це наука. Вона приносить мені справжню насолоду своєю непередбачуваністю. Невідомо, які відкриття будуть здійснені протягом якихось 100 років.
10000 років:
Роки проносяться повз мене. Я не те, щоб завжди прагнув до життя відлюдником, але, на жаль, так вийшло, що всі мої знайомі помирають раніше, ніж я зможу отримати про них хоч якесь яскраве враження. Череда знайомств, осіб, імен, дат - тепер нічого для мене не значать, зливаючись в одну сіру, монотонну фарбу, яка тепер представляє все моє існування. Мода, музика, література, все що раніше мене розважало тепер здається мені повторенням того, що вже було раніше.
Не так давно, кілька століть тому, людство черговий раз вийшло на черговий виток наукового прогресу. Людям підкорився Космос і вже через якесь століття весь науково-технічний потенціал працював на те, щоб покинути Землю. І ось сталося - величезні космічні лайнери вирушили в неосяжні простори космосу, залишивши за собою запилений, втомлений Світ - колиску Людства. Залишився і я, оскільки вирішив, що мені немає місця в Новому Світі.
100000 років:
Вчора ... А може вже й не вчора. Я не пам'ятаю. Був льодовиковий період, який тривав може день, може годину, може століття. Я не знаю. Я вже дуже давно перестав зважати на час. Складно відраховувати те, що не має над тобою влади. Блукаючи по засніженій пустелі я намагаюся знайти щось, що може привернути мою увагу, але все марно.
1000000 років:
Я бачив, як життя вмирало. Я бачив, як через насування льодовиків чи посухи вимирали цілі види. У результаті всіх катаклізмів, котрі я пережив, мене відвідала думка, що я залишився зовсім один на цій Планеті. Тут була вода, сонячне світло, прийнятна температура. Але зовсім не було Життя, окрім мене. Але одного разу сталося те, що змінило звичайний хід речей. Кров. Звичайна кров, що тече у венах, через безглузду випадковість потрапила у воду океану. Спочатку я не надав цьому значення, але через якийсь незначний проміжок часу я помітив істот, котрі дуже віддалено, та ще й при належній фантазії, нагадують риб, що вистрибували на берег.
І тут у мене зажевріла надія на те, що відтепер я буду не один. Пройде ще зовсім небагато часу і я знову почую і побачу щось нове, щось, що зможе мене здивувати. Можливо в мене навіть вийде навчити чомусь цих нових, поки що невідомих мені істот. Це було б чудово. Потрібно лише трохи почекати. Але це я вже вмію на відмінно, час навчив мене цьому.
Я буду наглядати за новим Світом. Я чекатиму.....
Немає коментарів:
Дописати коментар