Один з таксистів Нью-Йорка написав у себе на сторінці Facebook:
Я приїхав за адресою і посигналив. Прочекавши кілька хвилин, я просигналив знову. Так як це мав бути мій останній рейс, я думав про те, як поїхати геть, але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав ... "Хвилиночку", відповів крихкий, літній жіночий голос. Я чув, як щось тягли по підлозі.
Після довгої паузи двері відчинилися. Маленька жінка років 90 стояла переді мною. Вона була одягнена в ситцеве плаття і капелюх з вуаллю, наче з фільмів 1940-х років.
Поруч з нею був невеликий чемодан. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив в ній протягом багатьох років. Всі меблі були покриті простирадлами.
Не було ні годинника на стінах, ні якихось дрібничок або посуду на полицях. В кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями та скляним посудом.
"Ви б не допомогли мені віднести мою сумку в машину?", сказала вона. Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці.
Вона взяла мене за руку, і ми повільно пішли в сторону автомобіля.
Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту. "Це нічого", сказав їй я, .. "Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері."
"Ах, ти такий хороший хлопчик", сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона дала мені адресу, а потім запитала: "Не могли б ви поїхати через центр міста?".
"Це не найкоротший шлях, швидко відповів я ..."
"О, я не заперечую", сказала вона. "Я не поспішаю. Я вирушаю в госпіс."
Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали. "Моя сім'я давно виїхала", продовжувала вона тихим голосом .. "Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго."
Я спокійно простягнув руку і вимкнув лічильник.
"Яким маршрутом ви хотіли б поїхати?" , запитав я.
Протягом наступних двох годин ми проїхали через місто. Вона показала мені будинок, де вона колись працювала ліфтером.
Ми проїхали через район, де вона і її чоловік жили, коли вони були молодятами. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася будучи маленькою дівчинкою.
Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретною будівлею або провулком і сиділа втупившись у темряву, нічого не кажучи.
Пізніше вона раптом сказала: "Я втомилася, мабуть, поїдемо зараз."
Ми їхали мовчки за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, щось подібне до маленького санаторію, з під'їзним шляхом уздовж невеликого портика.
Два санітари підійшли до машини, як тільки ми під'їхали. Вони були дбайливі, допомогли їй вийти.
Вони, очевидно, чекали її.
Я відкрив багажник і взяв маленький чемодан. Жінка вже сиділа в інвалідному візку.
"Скільки я вам винна?", запитала вона, діставши сумочку.
"Ні скільки", сказав я.
"Ви ж повинні заробляти на життя", відповіла вона.
"Є й інші пасажири", відповів я.
Майже не замислюючись, я нахилився і обняв її, вона тримала мене міцно.
"Ти дав старенькій трохи щастя", сказала вона "Дякую тобі".
Я стиснув її руку, а потім пішов .. За моєю спиною двері зачинилися, Це був звук закриття ще однієї книги життя ..
Я не брав більше пасажирів на зворотному шляху. Я поїхав, куди очі дивляться, занурений у свої думки. Решту того дня я ледве міг розмовляти. Що, якщо-б цій жінці попався розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або посигналивши пару раз, я потім поїхав геть?
Наприкінці я хотів би сказати, що нічого важливішого в своєму житті я ще не робив.
Ми привчені думати, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть вважати дрібницею.
Немає коментарів:
Дописати коментар