Директива Ради Національної Безпеки США 20/1 від 18 серпня 1948 р.

ЗАВДАННЯ ЩОДО РОСІЇ 
< .... >
 4. РОЗДІЛЕННЯ ЧИ НАЦІОНАЛЬНА ЄДНІСТЬ 

Насамперед чи бажано в цьому випадку, щоб нинішні території Радянського Союзу залишалися об'єднані одним режимом або ж бажаний їх поділ? І якщо бажано залишити їх єдиними, принаймні в значній мірі, то якого ступеню федералізму має дотримуватися російський уряд? Як бути з основними національними меншинами, зокрема з Україною?
<....>
Українці - найбільш розвинений з народів, що перебувають під управлінням Росії в даний час. В цілому вони ображені російським пануванням; їх націоналістичні організації за кордоном активні, до них прислухаються. Було б легко прийти до висновку, що вони повинні отримати нарешті свободу від російського управління і реалізуватися в якості незалежної держави.

Ми повинні бути дуже обережні з таким висновком. Сама простота робить його непридатним в умовах східноєвропейської реальності.

Дійсно, українці були нещасні під управлінням Росії, і необхідно щось зробити для захисту їх становища в майбутньому. Але є ряд істотних нюансів, які не можна випускати з уваги. Поки українці були важливим і суттєвим елементом Російської імперії, вони не проявили жодних ознак "нації", здатної успішно і відповідально нести тягар незалежності перед обличчям найсильнішого російської протидії. Україна не є чітко визначеним етнічним чи географічним поняттям. У цілому населення України спочатку утворилося в основному з біженців від російського і польського деспотизму і важко розрізняються в тіні російської або польської національності. Немає чіткої розділової лінії між Росією та Україною, і встановити її скрутно. Міста на українській території були в основному російськими та єврейськими. Реальною основою "українізму" є "відмінності" специфічного селянського діалекту і невелика різниця в звичаях і фольклорі між районами країни. Видима політична агітація - це в основному справа кількох романтично налаштованих інтелектуалів, які мають мало уявлення про відповідальність державного управління.

Економіка України нерозривно сплетена з економікою Росії в єдине ціле. Ніколи не було ніякого економічного поділу з тих пір, як територія була відвойована у кочових татар і стала освоюватися осілим населенням. Спроба відірвати її від Російської економіки і сформувати щось самостійне була б настільки ж штучною і руйнівною, як спроба відокремити Зерновий Пояс, включаючи Великі Озера, від економіки Сполучених Штатів.

Більш того, народ, що говорить на українському діалекті, як і народ, що говорить на білоруському діалекті, розколотий за ознакою, який у східній Європі завжди був справжньою ознакою національності: а саме релігією. Якщо по Україні і може бути проведена якась реальна межа, то логічною була б межа між районами, що традиційно тяжіють до Східної Церкви і районами, що тяжіють до Римської Церкви.

Нарешті, ми не можемо залишатися байдужими до почуттів самих великоросів. Вони були найсильнішим національним елементом Російської Імперії, зараз вони є таким в Радянському Союзі. Вони залишаться самим сильним національним елементом на цьому просторі при будь-якому своєму статусі. Довгострокова політика США повинна грунтуватися на їх визнанні та  співпраці з ними. Українська територія настільки ж є частиною їх національної спадщини, наскільки Середній Захід є частиною нашого, і вони усвідомлюють цей факт. Рішення, яке спробує повністю відокремити Україну від решти частини Росії, пов'язане з навіюванням на себе несхвалення і опору з її боку і, як показує аналіз, може підтримуватися тільки силою. Існує реальна ймовірність того, що великоросів можна переконати змиритися з поверненням незалежності прибалтійських держав. Вони мирилися зі свободою цих територій від Росії протягом тривалого періоду в минулому, і вони визнають, якщо не розумом, то підсвідомо, що ці народи здатні до незалежності. По відношенню до українців справа йде інакше. Вони надто близькі до росіян, щоб зуміти успішно самостійно організуватися в щось зовсім відмінне. Краще чи гірше, але вони будуть будувати свою долю у вигляді якогось особливого ​​зв'язку з великоруським народом.

Здається очевидним, що кращою з подібних зв'язків буде федерація, при якій Україна буде користуватися значним ступенем політичної і культурної автономії, але не буде незалежною в економічному чи військовому відношенні. Такі відносини повністю задовольнять вимоги самих великоросів і мабуть відповідають тим рамкам, якими мають обмежуватися завдання США по відношенню до України.
<....>
Слід додати, що хоча, як стверджується вище, ми не схильні заохочувати український сепаратизм, тим не менш якщо без нашої участі на території України виникне незалежний режим, ми не повинні прямо протидіяти цьому. Вчинити так означало б прийняти на себе небажану відповідальність за внутрішньоросійський розвиток. Такий режим буде постійно піддаватися перевіркам на міцність з боку Росії. Якщо він зуміє успішно зберегтися, це означає, що вищенаведений аналіз не вірний, і що Україна має здатність і моральне право на незалежний статус. Наша політика насамперед має бути спрямована на збереження зовнішнього нейтралітету остільки, оскільки наші інтереси - військові чи інші - не будуть порушені безпосередньо. І тільки якщо стане ясно, що ситуація заходить у небажаний тупик, ми будемо сприяти відходу від руху до розумного федералізму.

Thomas H. Etzold and John Lewis Gaddis, eds., Containment: Documents on American Policy and Strategy, 1945-1950 NSC 20/1 (pages 173-203)