Я – українець, який не любить Україну

Я – українець, який не любить Україну. Вважаю своїм незаперечним здобутком те, що не є патріотом України. Любити свою державу і мліти від трубного мотиву національного гімна (наголос – на перший склад) – це не моє. Чесно кажучи, я взагалі не можу втямити: як це розумна людина може любити державу, яка не любить її. Я звик до взаємності у почуттях – і саме тому в мене з Україною ніколи нічого не складеться.

Я злий на моїх батьків і на Бога за те, що вони не спитали моєї думки, чи хотів я народитися і жити в цій приреченій країні. Оскільки мене ніхто не запитував тоді – я не дозволю зараз прищеплювати мені любов до нелюбої України. Це тільки обмежені люди придумали любов до Батьківщини. Можна любити маму, можна любити рідну хату, можна любити рідні буряни на рідному городі, можна любити хлопця чи дівчину, можна любити морозиво чи згущонку, можна любити фіолетовий колір – можна любити все, крім абстракцій. Україна, країна – це абстракція. Це штучна надбудова, яка покликана тебе тиснути і тобі навязувати. Тому любити Україну – це займатися самообманом. Ця любов безпредметна. Мені б ніколи навіть у гадку не прийшло любити пологовий будинок, в якому я зявився на світ. То чого б це мені любити Україну? Це ж усього-навсього географічна координата і назва території на політичній мапі світу – не більше.

Я не хотів, не хочу і не буду хотіти жити в цій країні. Я в ній мешкаю через три причини: через безвихідь, через лінь щось кардинально міняти і через нестримне бажання насміхатися з України та українців. Якби я був Богом, я б на такий шикарний чорнозений ландшафт заселив би більш достойну націю.

Для мене Україна – як дощ за вікном. Це як погода. Від неї може боліти голова і крутити в суглобах – але її не зміниш. Бо погода – це обєктивна реальність. Україна для мене – це стан за вікном, це дійсність обабіч мене, яку я не обирав, яку я не формував, але яка мене огортає зусебіч. Моє завдання – при цьому все одно залишатися неторкнутим. У противному разі я стану не людиною, а носієм національності з усіма наслідками й обовязками, які звідси випливають. Люди, які розчинилися в Україні, – нещасні люди. Їх не треба рятувати. Їх рятує те, що вони не здатні підняти свій погляд вище. Вони щасливі відчуттям своєї українськості, а отже, мізерності в загальнопланетарному вимірі. Я – українець лишень за трьома ознаками: за паспортом, за гонінням і за схильністю поїдати своїх співвітчизників.

Мене нервує Україна як явище. Я не вважаю її явищем, тому мені сумно дивитися на колективний самообман моїх співмешканців, які бабраються у трипільських ноцниках і вбачають у них колиску міжгалактичної цивілізації. Я ще не бачив такої закомплексованої нації, яка всіх старовинних письменників-поетів-художників уважає українцями тільки через випадкове місце народження. Я ще не бачив такої невизначеної нації, яка так любить прогинатися і зраджувати собі. В моїх словах нема жодної нотки докоряння – один пофігізм та розважлива констатація. Україна – це не я, інакше я був би збитковим і нещасливим.

Я не вірю в те, що українці здатні мати свою самодостатню державу. Я більше вірю в генетично закладений інстинкт служити. Недарма українці себе називають найбільш гнобленою нацією в світі. Це свята правда. Адже сильних не гноблять. Код раба, помножений на інфантильне християнство, витворив страшного національного покруча, який засирає в центрі Європи величезну площу з найродючішими грунтами для того, аби вічно бідувати. Це не карма, це не історична несправедливість, це не феномен. Це проста закономірність і знак зверху, що ці люди цієї землі не достойні.

Люди, які вболівають за вільну і соборну Україну, – милі й чарівні сліпці. Вони своєю наївною вірою в нездійсненне вкотре доводять, що Україна має право на існування тільки як процес. Україна існує тільки тоді, коли нею марять, коли її виборюють і коли її будують. Тільки-но мрія українця згасає, а шуфля національного будівничого мандрує в стодолу наніч – Україна зникає як явище, як константа. Україна – це аморфна ціль, до якої треба прагнути, але якої не можна досягати. Бо щойно зникає потреба боротися за Україну – зникає й сама Україна. Отже, Україна – це гуманітарний процес. Україні смертельно протипоказана реалізація.

Кожен мій знайомий, який має широкий світогляд і сповідує незашорені підходи до всього навколо – є цікавим завдяки своїй неукраїнськості. Я бачив багато іноземних багатіїв, які є патріотами своїх країн. Але я не бачив жодного українського олігарха, який би був патріотом. В цьому нічого дивного немає, і жиди з москалями тут теж ні до чого. Просто типова українська природа заважає українцеві бути успішним і відкритим до світу. Щоб досягти успіху, треба перестати бути українцем. Бо українець, який закладений глибоко в позасвідомості, змушує кожного бути боязким до начальства, ксенофобним до всього нового-незвіданого, сентиментальним до побутових проявів своєї національності, заздрісним до успіхів ближніх своїх та інертним у навязаних кимось переконаннях. Я пишаюся тим, що все своє життя вичавлюю з себе українця.

Остап Дроздов